Сучасне і минуле села Мизове

                                     Славна історія села Мизове

  Перша писемна згадка про наше село датується в  1502 році. Протоптуючи стежки, рубаючи просіки в густих лісах, у воді і болоті по російській землі просувались лівонські загарбники, ведучи жорстоку війну з військами царя Івана ІV.

Натиск ворога викликав тривогу російських феодалів царя, які всіма правдами і неправдами намагалися утримати своє панування. Нічим не гребували лівонці заради своєї перемоги.

Так, підкупивши князя Курбського, вони добились його зради своїй Батьківщині. В нагороду за це дали йому величезні володіння, куди входила і територія села Мизове. Дивно, а чому саме Мизове?      Звідки походить назва нашого села?

  Як передається з покоління в покоління, при князі Курбському перебувала військова дружина, яка повинна була з’являтися  по першому його зову. Від слів «мій зов» утворилася назва села Мізов, а згодом змінилася на Мизове Але існує  й інша легенда про походження  назви села. Село утворилося на місці дрімучих лісів, в низовинах і болотах. В урочищі Кругле протікала річка Низівка, від якої походить назва села Мизівка, а пізніше Мизове.

             Вічна пам’ять про мудрих вчителів

(З історії життя творчої і громадської діяльності сім’ї вчителів Миколи Івановича та Ірини Кіндратівни Міщуків з села Мизово)
Життя людське – це мить, і вона має бути осяяна любов’ю і турботою про ближніх, і тоді суджено й після смерті жити вічно в пам’яті інших. Людство безсмертне саме тому, що зігріває свої душі біля вічно палаючої ватри, запаленої серцями вчителів. Учитель – це не професія, це покликання…

В народі кажуть, що письменник живе у своїх творах, скульптор – у створених ним шедеврах, а вчитель – живе у думках і справах своїх учнів. Тому кожна людина з почуттям великої вдячності згадує свою школу і рідних вчителів все своє життя, адже у кожному прожитому дні у школі було щось неповторне, незабутнє, таке, що залишиться назавжди.

Учитель… Що може бути краще? Адже любити дітей, віддавати їм усього себе, навчати їх – це найблагородніша справа на Землі. Є такий вислів: «Учитель від Бога». Це значить, що це учитель не за професією, а за покликом. От і в нашій школі , покоління старших людей впевнене, що працювали  вчителі від Бога.  Це   сім’я Міщуків - Микола Іванович та Ірина Кіндратівна -   присвятили себе вихованню дітей в селі Мизово в  першій половині   ХХ століття.

Майже півстоліття, починаючи з 1906 року, М.І.  Міщук  вчителював у  нашій школі.   Сьогодні, коли з'явилася можливість вивчити архівні матеріали, стали відомі «білі плями» славного життєпису цих педагогів, Вчителів з великої букви. Деякі грані життєвого шляху вчителів Міщуків зуміли розкрити краєзнавці нашого села і вчителі.

З 1920 до 1939 року на території нашого району з освітніх закладів було лише кілька початкових шкіл. Темрява і злидні панували в поліському селі. Діти селян - бідняків навіть мріяти  про освіту не могли. Майже 70 процентів населення в районі було неписьменним. Важку спадщину одержав наш народ і після війни.  Фашистські варвари зруйнували культосвітні заклади, в тому числі і ті , які відкриті були в довоєнні роки. Жителям села важко було відбудовувати

народне господарство, будувати школи і відновлювати в них навчання. Та труднощі загальними зусиллями були подолані. З кожним роком у районі до ладу ставали все нові і нові школи, не тільки початкові , а й середні.

Олімпійських висот на освітянській ниві в той нелегкий час досягли заслужені вчителі України: старовижівчанка Віра Карпук та вчителька Смідина Надія Шевчук, мизівчанка Ірина Міщук,  Іван Григоренко, вчителька седлищанської школи Віра Парчак. 

5 березня 1953 року наша районна газета «Сталінський прапор» повідомляла , що Указом Президії  Верховної Ради УРСР від 3 березня 1953 року за видатні заслуги у справі

розвитку народної освіти  присвоєно звання «Заслуженого  вчителя школи УРСР» – Григоренку Івану Тихоновичу, вчителю, директору Мизівської середньої школи Старовижівського району». Не дивлячись на високий авторитет і повагу  до І.Т. Григоренка, з ініціативи вчителів школи починається клопотання перед районним і обласним відділом освіти про присвоєння такого звання і І. К. Міщук,  яка на той час уже пропрацювала, майже, 32 роки на педагогічній ниві. Клопотання вчителів виявилися не марними . Указом Президії Верховної  Ради Української РСР  від 26 жовтня 1953 року №741 : «Присвоїти звання заслуженого вчителя школи УРСР за діяльність в області розвитку народної освіти  Міщук Ірині Кіндратівні – вчительці Мизівської середньої школи Старовижівського району».  Тоді таку відзнаку нечасто присвоювали саме учителям.

                                   Зародки освіти в селі Мизово

О.Цинкаловський  про зародки освіти в  селі Мизове пише: «Церковно - приходська школа існує з 1866 року і розміщується в громадському домі, громада дає опалення. Оплата праці вчителя становить 50 рублів, сторожа -10 рублів.  В 1893 році розпочалось будівництво нового приміщення церковно – приходської школи (точніше добудова). До двох класних кімнат було добудовано коридор і учительську.  Працювали 3 вчителі. Навчалось 50 учнів. Школа стала початковою. Викладались російська, українська мови, математика. Закон Божий викладав священик». Зважаючи на різний  соціальний стан, навчання  давалось непросто.

Тому найбільше бажання М.І.Міщука – втілити  в життя мрію - сприяти відкриттю повноцінної української  школи в селі Мизове .
 Віхи життя вчителів – просвітителів, подружжя     Міщуків.

Народився Микола Міщук 5 грудня 1888 року в с. Мизове (тоді ще Седлищенського району) в родині бідного селянина. Коли йому було 7 років, помер батько, а мати залишилась сама з чотирма дітьми. Після закінчення навчання у Мизівській школі, 1904 року вступив до учительської школи в Секуні, яку закінчив у 1906-му. Потім  був направлений у школу містечка Вижва Седлищенського  району (с.Нова Вижва), де працював до 1 –го вересня 1910 року. У 1908-му у Волинській учительській школі отримав звання учителя. З 1 вересня 1910 року по 1 вересня 1911-го  працював учителем Зачернецької початкової школи Маціївського району,  з 1 вересня 1911 року по 1 вересня 1914 року  в Мизівській початковій школі.

Коли почалася Перша Світова війна, Микола Міщук був мобілізований до царської армії, але офіційно рахувався вчителем Мизівської школи (за солдатами  царської армії зберігалось постійне місце роботи).

У 1915 році закінчив військову школу в Москві, був переведений в офіцери і виїхав на фронт. Брав участь у боях з фашистами, за що  був нагороджений орденом Станіслава ІІІ

ступеня «З мечем  і бантом», орденом Анни ІV ступеня з написом «За хоробрість» і Георгіївським хрестом ІV ступеня.  За ці високі нагороди  призначалось 256 рублів царської пенсії.

 Закінчив війну Микола Міщук у ранзі штабс – капітана царської армії. У 1919 році приступив до роботи вчителем Мизівської школи, а з першого вересня 1920 року по 1 вересня 1928 року працював її директором.(Однак, за неофіційними даними, а також, за пізнішими розповідями дружини Ірини Кіндратівни Міщук своїм близьким та знайомим, зокрема, односельчанам Жолинській Надії Василівні та  Дудинцю Миколі Васильовичу, Міщук Микола Іванович із фронтів першої світової війни пішов служити в армію Української Народної Республіки, де дослужився до звання полковника.)  З  вересня 1928 –го по вересень 1939 –го, будучи освітянином, одночасно служив  дяком у сільській церкві. Тоді ж, з 1934 по 1942 рік , там служив Никанор Абрамович – майбутній митрополит Української автокефальної православної церкви.

В період життя мизівських людей під владою Польщі (1921 -1939 роки), незважаючи на важку працю, постійне ополячення і політичне засилля, під керівництвом М.І.Міщука діяв сільський хор, де зберігалися і примножувалися народні традиції і звичаї. На рідній мові ставили в селі українські п’єси, відзначались Шевченківські дні, дати народження Лесі Українки та Івана Франка, читались і розповсюджувались їх книги і твори.

17 червня 1937 року , коли у Мизові урочисто відкрили дім «Просвіта», хористи  підготували цілий концерт і  п’єсу. Культурно – освітня діяльність  тривала навіть в період німецької окупації (1941 -1943 роки).

З приходом Червоної Армії у вересні 1939 року, Микола Міщук був призначений учителем Яно-Каролінської школи Турійського району. У 1940 році –директором Оссівської неповної середньої школи цього ж району.

 У період   німецької окупації у селі Мизово працювала  школа, яка давала учням знання за сім класів. Директором школи у війну (поки її не закрили німці) був М.І.Міщук. Вчителями були:

арифметики - його дружина Міщук Ірина Кіндратівна,

математики і фізики  - Цвєтков Степан Данилович

викладала німецьку, керувала хором   Скрипник Зіна

 біологію і ботаніку -Янушевська із своїм чоловіком.

Закону Божого навчав Никанор Абрамович.

У  1942 році Мизівські вчителі викладали предмети і в Седлищенській торговій школі – технікумі.

Ось як про своє навчання у школі у цей час згадує Цалай (Фалько) Надія Микитівна, 23.03.1933 р.н. «У школу я пішла уже «за перших совітів», десь у  1940 році. Мене ще вчили у старій школі. Вчила Міщук І.К. і ще деякі вчителі і С.Д.Цветков. Перші два класи я навчалась у 1940-1941 роках, а потім почалася війна. Навчання продовжувалось поки загарбники не закрили школу.   Тоді навчались у старій школі, і я вже вчилась у третьому класі, поки німці не закрили». 

Як пригадує Барановська Олександра Терентіївна: «У кінці 1941 року будинок «Просвіта» ставив п’єсу «Назар Стодоля» Це було зимою. Людей повний зал. Никанор Абрамович і Микола Міщук грали на гітарі і співали. У п’єсі грали головні ролі Костя Жолинський і Рихлюк Ганна»

       У червні 1944 року Міщук М.І.  був призначений директором Яінської неповної середньої школи Камінь – Каширського району, а після визволення Старовижівського району від загарбників ентузіаст - освітянин узявся відновлювати навчання дітей у рідному селі. З 1серпня  1944 року до вересня 1946 –го (село Мизово визволили 18 липня 1944 року) працював директором Мизівської  школи. Спершу це були п’ять класів, де викладали чотири вчителі,  а в жовтні  відкрився шостий, а у листопаді – сьомий класи. Завдяки Миколі Івановичу  школа у Мизовому стала першою в районі десятирічкою.

         У той час на Волині не вистачало учителів – в серпні 1946 року директор поїхав у Воронежську область Росії, де тоді був голод. Переконав свою сестру, яка жила з своїми дітьми , не боятися бандерівців і повернутися на батьківщину. Коли опинилися  в Україні, купив виснаженим племінницям буханець хліба. Його смак і досі пам’ятає Тамара Іванівна Сарапін, яка разом із сестрами Надією та Антоніною продовжили родинну освітянську традицію.  

Поділилась спогадами Сарапін (Вальянікова) Тамара Іванівна: «Ось  уже майже 70 років пройшло, а я досі чую запах найсмачнішого, найсолодшого хліба, який привіз наш дядько Коля у село Новобєлая Михайлівського району Воронежської області у середині серпня 1946 році з рідного Мизового . Ми ту буханку не їли, а тільки нюхали – такий приємний і неповторний запах вона видавала, здавалося, божественний, як паска. Лише під вечір її поділили і маленькими шматочками смакували, насолоджуючись справжнім хлібом . Я його смак пам’ятаю й сьогодні . Тоді у нас, у Воронежській області , був голод, бо 1944 - 1936 роки видавалися не врожайними. З колгоспів забирали все на фронт, а вдома перебивалися чим могли. Мама терла кукурудзяну  і просяну шелеху , пекла з неї млинці. Їли все зелене: щавель, кропиву , трави і різні рослини.

       У нас дуже боліли животи. Всі діти були худі. Часто паморочилась голова.

 Моя мама, Наталія Іванівна Міщук, 1896 року  народження, у Воронежську область прибула із біженцями з Волині у 1915 році, коли почалася Перша світова війна. Старший брат Яким зі своє дружиною Євдою і дітьми забрали її з собою, тікаючи від німців. Молодший брат Микола вчився у військовому училищі в Москві і пішов на фронт.

      Тут, у селі Новобєлая, вона вийшла заміж за Івана Валянікова. Після війни брат Яким зі своєю сім’єю повернувся в Мизове, а мама залишилась у Росії.

      Батьки побудували хату- мазанку , але простору, де народилося семеро дітей. Найстарший брат Олександр і сестра Марія померли маленькими. Така ж доля спіткала і молодшого Віктора.

     Батька мобілізували на фронт, а ми залишилися самі. Але через рік через кровотечу шлунка його комісували. Коли прийшли німці, батька розстріляли з багатьма іншими, бо був комуністом. Воєнні роки були страшними. Сестри Надія, Антоніна, я і менший Володя як могли допомагали мамі.

       Після закінчення Великої Вітчизняної Війни нас почав шукати молодший мамин брат Микола Міщук. Він і раніше намагався це зробити,  ще за перших «совєтів», у1940-1941 роках, але листи сюди із Західної України не доходили – їх не пропускало НКВД.

        У 1945 році ми одержали першу звісточку з Мизового від дядька Колі. Мама диктувала, а старші сестри, Надя і Тоня, писали відповідь. Дядько обіцяв приїхати, побачити, як ми живемо.

        Він свого слова дотримав, привіз святий хліб, розповів про життя на Волині, у рідному селі Мизовому і вмовив маму, переїхати на батьківщину.

Ми продали будинок, зібрали деякі речі і 30 кілометрів їхали до станції волами, а далі за виручені гроші товарняками добрались до Києва. Три дні були там, поки взяли білети на поїзд, і ці три дні дядько Микола нас годував смачним українським хлібом та іншими продуктами.

        З Ковеля в Мизове йшли пішки, бо скрізь на залізничних коліях стояли ешелони.

      31 серпня 1946 року мама вклонилась мизівській землі і заплакала від радості, адже вона небула тут майже 32 роки. Запам’ятався цей день надовго. Сонячна погода, така зелень, така краса, що всі аж зітхнули з полегшенням.

      Ми жили у дядька Якима. Їли хліба вдосталь, картоплю, пили молоко…

 У вересні старші сестри Надія і Антоніна, закінчили Россошанське педучилище у Воронежській області, почали працювати у Мизівській школі вчителями 1 – 4 класів, а я пішла у 8 клас. У 1949 році стала випускницею першого випуску 10 класу.

          З того часу ми ніколи не відчували голоду, але запах того хліба, який привіз дядько Микола, ніколи не забувається. Він – святий , як паска!»

    Згадує племінниця М.І.Міщука (Сарапін Т.І., 1930 р.н.) і шкільні роки:«Уроки М.І Міщука проходили дуже цікаво. Особливо, пам’ятаю уроки української мови та літератури. Він знав напам'ять, майже, всі твори Т.Г.Шевченка. І ось, коли до кінця уроку залишалось хвилин 15, він брав у руки гітару і починав співати. Спочатку співав пісню «Думи мої, думи, мої», потім «Реве та стогне Дніпр широкий», а закінчував співати піснею «Червона калина», що було яскравим вихованням патріотизму, любові до України.

Він завжди працював так, як писав у своїй заяві до  Седлищанського райвно 12.VІІІ.1944 р.: «…усердним і добросовісним відношенням до справи  постараюсь оправдати довіру, котру окажете мені цим призначенням»».

3 грудня 1948 року М.І.Міщук помер від туберкульозу, не доживши два дні до свого шістдесятиріччя. Ховали  Міщука М.І всією школою на чолі з тодішнім директором   Кученьовим Олексієм Тимофійовичем та всім селом. На похоронній процесії несли великий лозунг: «На вічну пам'ять Миколі Івановичу від Мизівської середньої школи», багато вінків з ялини, гірлянди і квіти з кольорового паперу. На кладовищі відбувся прощальний мітинг, на якому виступали представники місцевої влади, вчителі та учні школи. Поховали його на старому кладовищі  поряд із могилою батька його дружини - Кіндрата Матлаха.  

Самовідданою була  педагогічна праця і дружини Миколи Міщука - Ірини Кіндратівни. Вона з 1920 року сіяла розумне, добре , вічне  у душах не одного покоління мизівчан. І майже два десятки років трудилася в школі за буржуазно – поміщицького ладу. За панської Польщі навчала у 1-4 класах арифметики. У часи повоєнного становлення шкільництва в нашому селі викладала математику.

Ірина Міщук мала неспокійний характер і добре серце, повністю віддавала себе дітям, улюбленій учительській професії. Після смерті «незабутнього чоловіка і друга» , (як написала вона на пам’ятнику коханому чоловіку), Ірина Кіндратівна  працювала ще до середини 60-х років. Відрадою для душі  Ірини  були квіти. Після виходу на заслужений відпочинок її подвір’я вабило різними видами екзотичних рослин , які привозила звідусюди . Казала, що : «Діти – це квіти землі. Доки вистачало сил, я всю свою любов  і тепло  віддавала дітям. Коли їх стало не вистачати для нелегкої праці, почала вирощувати квіти. Хочу, щоб з кожним днем розквітала наша українська земля. Щоб красивішав той куточок, де прожила вік».

У листопаді 1957-го до 40-ї річниці Жовтневої революції їй було вручено орден Леніна  та присвоєно звання  заслуженого працівника освіти УРСР. У 1970 році їй також вручена ювілейна медаль «До 100-річчя від дня народження В.І Леніна» та значок  «Відмінник народної освіти».

Відійшла у вічність Ірина Кіндратівна 1982 році, коли їй було 86, залишивши своїм нащадкам вагомий педагогічний досвід, а жителям села Мизове, її учням багатьох поколінь – пам'ять  про великого учителя.

Педагогічна праця і подвиг Миколи та Ірини Міщуків варті пам’яті і наслідування  багатьом нашим молодим людям, а особливо учням і вчителям Мизівської середньої школи, які нині навчають дітей, ведуть дорогою знань, науки, патріотизму і відданості рідній землі.

Сьогодні в ЗОШ І-ІІІ с. Мизове шанують і бережуть  пам’ять про славетних вчителів району. В шкільній і сільській бібліотеці зберігаються фотодокументи, альбоми, що засвідчують факти славетного минулого зародження освіти в селі Мизово . Періодично  проводяться історичні години та години пам’яті , присвячені  педагогічному подвигу сім’ї Міщуків.

Моїй першій вчительці

(Присвячено Ірині Кіндратівні Міщук)

В день іменин Ваших,

Дуже хочеться мені.

Заглянути в ясні очі,

 й побажати від душі.

Вам найкращого здоров’я,

 І життя довгих років.

Щоб щасливо Вам жилося,

Без сердечних, без пороків.

І не думайте ви більше,

Що стара Ви, одинока.

Бо у учнів до Вас, рідна,

Любов давня і глибока.

 Вам подяка за науку,

 І за душу нам віддану.

Ваші слова, Ваші думи

Нам у серце покладені.

Пам’ятаєм на природі,

 Ваші уроки проведені.

Ви завжди були в народі,

Все життя нам відведено

«Стоїть явір над водою»,

Ми співали ідучи.

І вчили нам задане

Легко так, як сміючись.

Як приємно нам згадати,

Ті роки такі щасливі.

Вміли гарно розказати,

І було в Вас стільки сили.

Так бувайте Ви здорові!

Моя друга рідна ненько.

Вам добра від нас й любові,

Не болить хай Вам серденько.

А Ви прикладом нам будьте.

Завжди радісна й весела.

 Знайте, ми, Вас не забудем,

Знаєм де Ваша оселя.

Хай новії сорти квітів,

цвітуть рясно , прикрашають.

Наша дяка і привіти

Ваше ім’я прославляють!

Надія Олександрівна Жолинська

м. Рига 07.02.1970 року.